KILLERS BUSINESS | Дніпро, Київ, Матеріали, Одеса, Харків | FIRM.UA
 

ми з Вами з 1999 року

Killers business

У цій статті ми хочемо розповісти про той різновид співробітників, які є повною протилежністю легіонерів. Цих людей ми називаємо «Killers business».
Кожному власникові та керівникові хотілося б мати однодумців, співробітників, які поділяють їхні погляди та прагнення, на яких можна було б покластися. На жаль, люди схильні видавати бажане за дійсне. Цим і користується різновид паразитів, яких у даній статті ми назвали «лояльні».

Якось у компанії одного із клієнтів ми зіштовхнулися з типовим представником даного виду. Цією людиною був заступник по будівництву. Власник Нігматулін Ельдар Богудинович, він же генеральний директор, дав підлеглому схвальні рекомендації: “Дуже лояльний співробітник, повністю мене розуміє, підтримує всі мої ідеї!”.
На той час набиті у бізнесі шишки привчили мене оцінювати людей тільки по їхніх результатах, тому я не розділив захвату власника і додав тільки: «Добре, подивимося»
– Ти що, не віриш? Він дійсно гарний. Повернеться з відрядження, сам побачиш, – почав гарячитися власник, побачивши мій скепсис.
– Так добре, добре, нічого не маю проти твого зама, я буду щасливий, якщо він дійсно такий, – посміхнувся я. На цьому й розійшлися.
– Добрий день, – осяйно посміхаючись, у кабінет увійшов імпозантний пан в окулярах і дорогому костюмі. – Радий привітати вас на тюменській землі. Лисянський Інокентій Олександрович, – представився він.
Після того, як із взаємним обміном люб’язностями було покінчено, заступник по будівництву поважно розташувався в кріслі:
– Шеф сказав, що вам потрібна допомога. Я до ваших послуг. Усім, чим зможу.
Ніколи не думав, що «готовність допомагати» можна зобразити не тільки обличчям, але й усім тілом. Він зміг. Інокентій Олександрович був втіленням бажання допомогти. Я протер очі, але картина залишилася колишньою. Ви не повірите, але про його прагнення допомагати мені говорили навіть складочки на вилощених штанах.
– О дає! – захоплено ойкнув я про себе, кличучи на допомогу весь свій цинізм.
– Хазяїн, не вір – занадто солодкий, – не підвів той.
– Ну що так відразу, може, він і справді гарна людина, – обурилася неабияк побита, але, не дивлячись ні на що, усе ще жива Віра в Людей.
– Так, всі, цить! Будемо дивитися! – придавив обох Здоровий Глузд.
– Наше завдання – оптимізувати структуру і бізнес процеси компанії. І в цьому потрібна ваша допомога,- вимовив я вголос. – Можете перелічити ваші дії при надходженні замовлення? Як, від кого ви дізнаєтеся про те, що з’явилося замовлення? Які розпорядження і кому робите? Яку інформацію збираєте? Від кого, кому передаєте? І так далі. По порядку.
Інокентій Олександрович зробив зосереджене обличчя і проробив, здавалося б, неможливе – зобразив ще більше прагнення допомагати.
– Ви знаєте, у мене величезний досвід роботи у будівництві. Більше 20-ти років. І мене скрізь начальство цінувало та поважало за мій професіоналізм, довіряло найбільш складні проекти. Усі знають, що якщо Лисянський береться до роботи, то проект буде завершений у строк. Ми з Нігматуліним давно знайомі. Талановитіша людина і будівельник від Бога! – трохи понизивши голос, довірчо повідомив він. – Але з людьми йому не щастить, занадто довірливий, а люди цим зловживають. Минулі зами тільки псували все. Всю роботу розвалили. Він мене в управлінні зустрів і попросив прийти до нього. Дуже просив, говорив: «Без тебе ніяк». Якщо чесно, то мені на старому місці більше платили, але дуже вже я Ельдара Богудиновича поважаю! Дуже! Зі старої роботи ледве відпустили! Але я їм сказав: «Я вам роботу налагодив, – впораєтеся!»
– Відмінно, Інокентій Олександрович, – скористався я тим, що він змушений був набрати порцію повітря.
– А що входить у ваші обов’язки як зама по будівництву?”
– Моє головне завдання – допомогти Ельдару Богудиновичу. Знаєте, мені завжди доручали надскладні проекти, начальство з минулих місць роботи дотепер поздоровляє мене із Днем Народження. Постійно дзвонять, просять повернутися назад.
– Інокентій Олександрович, я вже зрозумів, що ви – відмінний фахівець. Перелічить, будь ласка, ваші дії, коли компанія виграє тендер на будівництво. З чого ви починаєте? – зайшов я з іншої сторони.
– Звичайно генеральний відразу радиться зі мною. Він знає, який я фахівець, – знову завів Лисянський. – Він давно вмовляє мене перейти до нього. Знаєте, нещодавно мені подзвонили з минулого місця роботи: «Інокентій Олександрович, без Вас ніяк. На шляху трубопроводу через кожні метрів п’ятнадцять струмки». Я приїхав. Їхні горе-фахівці не знають, що робити, бояться взяти відповідальність, а я не побоявся, пояснив їм, що до чого». Тираду зі спеціальних термінів я опущу. Колишнє керівництво говорить: «Як добре, Інокентій Олександрович, що ще є такі фахівці як Ви! Вертайтеся до нас!» А я їм: «Ви ж знаєте, що я слово не порушую, я ж обіцяв Нігматуліну налагодити роботу у його компанії».
Ні на що особливо не сподіваючись, я ще раз запитав:
– Інокентій Олександрович, а що конкретно ви робитимете, коли приходить наряд замовлення?
– Я відповідаю за все будівництво, – уже роздратовано відповів Лисянський. – Нас так привчили, знаєте. Якщо я за щось беруся, то підходжу до цього з усією відповідальністю. За це і цінують. Ельдар Богудинович мені дуже довіряє. Мене всюди з відкритими обіймами приймуть.
Я подивився на партнера – той відверто веселився, користуючись тим, що Лисянський цього не бачить. Усвідомивши, що користі від продовження розмови не буде, я подякував за допомогу Лисянського і на прощання сказав, що при необхідності ми з ним обов’язково порадимося. Після того, як Лисянський покинув кабінет, моя Віра в Людей важко зітхнула і понуро побрела геть. Дивлячись на її згорблену спину навіть Цинізм не став зловтішатися, а наздогнав Віру й спробував заспокоїти, мов, нічого, легіонерів у бізнесі теж багато, і наступного разу тобі пощастить, а цього пана хазяїн обов’язково виведе на чисту воду.
Повернувшись до партнера, я тільки руками розвів. Через півгодини до нас зайшов Нігматулін:
– Ну, як вам мій Зам?
– Познайомилися, будемо працювати, з’їхав я.
Через три дні у компанії відбулися планові збори проектної групи. У групу призначаються керівники підрозділів. На засіданнях ми координуємо дії щодо побудови системного бізнесу і роздаємо топ-менеджерам завдання на наступний тиждень. Збори проводив я. Після того, як керівники відзвітувалися за планами минулого тижня, я поставив наступне завдання:
– Пані та панове, ви знаєте, що зараз ведеться робота над основним бізнес процесом компанії, від моменту одержання замовлення до здачі об’єкта. У зв’язку з цим у мене до вас велике прохання: головне завдання на наступний тиждень – прописати алгоритм дій ваших підрозділів після того, як компанія виграє тендер. Що ви робите крок за кроком, від кого що одержуєте та кому які частки ви передаєте. Я знаю, що у вас і так роботи по горло, тому я не буду вас квапити. Чотирьох днів вам вистачить?
Народ невдоволено забурчав: «Ми і так по 10 годин працюємо, ночувати на роботі незабаром будемо». А Інокентій Олександрович, кинувши швидкий погляд на боса, запитав:
– А чому так довго? Треба зробити раніше!
– Ну, зробіть, якщо встигнете, за три дні, – здивувався я такому прагненню.
Знову подивившись на Нігматуліна, і побачивши, що той задоволений, Лисянський кинувся розвивати успіх:
– Три дні – це занадто великий строк!
Я побачив, як інші члени проектної групи почали відвертатися та опускати голови, ховаючи усмішки. «О так, Лисянського люди цінують», – подумав я й запитав:
– А що, можна швидше?
– Не тільки можна, потрібно! Ми розуміємо, наскільки це важливо для компанії та Ельдара Богудиновича! Усе зроблю завтра до вечора, – випалив Лисянський.
Начальник кошторисно-договірного відділу якось здавлено хрокнула з-під долоні, і відразу злякано подивилася на шефа: «Ой, вибачте, простигла». Інші члени робочої групи прийнялися щось уважно виглядати під столом, старанно прикриваючи обличчя руками. Ось тут я і зрозумів, що даний пан у принципі нічого робити не збирається. Те, що я попросив зробити, насправді було реально великим шматком роботи. Я й про чотири дні сказав, розраховуючи на те, що в дійсності робота буде виконана тільки до наступних зборів. «Цікаво, як він викручуватисябуде?», – думав я, з величезним інтересом розглядаючи Лисянського.
Відразу після зборів до нас зайшов генеральний директор:
– От бачиш! Всі б так. Ці завжди як щось робити, починають обурюватися. Більше б таких співробітників….
– Ельдар, так нічого він не зробить! Він тільки базікати вміє! – перебив я Нігматуліна.
Генеральний директор аж дар мови втратив:
– Е-е-е … Зробить, я впевнений! Він завжди за мене. Найлояльніший співробітник.
– Ельдар, закладаюсь на річний дохід, що не зробить, – простягнув я Нігматуліну руку.
– Так чому ти так упевнений?! Відмінний же співробітник! Завжди на моїй стороні, – не втративши запал гарячився генеральний.
– Ну, так давай закладемося, якщо ти так упевнений. Добре, нехай буде твій місячний дохід проти мого річного, – посміхався я.
– А-а-а! Ну тебе до чорта! Не буду я з тобою закладатися! Подивимося! – швидко розвернувся і вийшов з кабінету генеральний.
Як ви вже здогадалися, на наступний вечір ніхто мені нічого не приніс. Зранку, перед наступною планеркою я виловив Лисянського:
– Інокентій Олександрович, Ви зробили?
– Чесно скажу, не встиг, винуватий, винуватий, – швидко затараторив Інокентій Олександрович. – Терміново довелося виїжджати до замовника. Але сьогодні обов’язково, обов’язково, так. Годин до п’яти занесу. Вибачте, бігти треба, справи.
Рівно о п’ятій, не знайшовши Лисянського в кабінеті, я подзвонив йому і нагадав про обіцянку, додавши у голос неабияку частку холоду. Треба сказати, ця братія паразитує на природній порядності людей. Розумієте, звичайно людям незручно перепитувати – людина ж дала обіцянку. Незручно уточнити, незручно бути настирливим, – а раптом людина образиться. Такі люди, як той же Лисянський, звикли давати обіцянки, а потім не відповідати за них. Тому з такими типами не варто боятися бути настирливим. У мене, наприклад, є на цей випадок правило «краще бути настирливим, чим незрозумілим» і «краще бути настирливим, чим не одержати результат».
– Так, так, звичайно, я обов’язково занесу, я вже майже зробив, – пролепетав у трубку Лисянський.
На наступний ранок перед планеркою він сам зайшов до нас у кабінет. На його обличчі знову сіяла самовпевненість.
– Оце так, невже зробив?!- промайнула думка.
– Так ні, не може бути, – вліз Цинізм.
Інокентій Олександрович, не кваплячись, розташувався в офісному кріслі, закинув ногу на ногу, і штовхнув мову хвилин на п’ять. Якщо коротко, мова ця зводилася до наступного:
А) Він уболіває душею за компанією загалом і за генерального директора зокрема.
Б) Для нього головне – справа, а не особиста вигода, і немає для нього більшої радості, чим приносити користь людям загалом і даній компанії зокрема.
В) Він – кращий фахівець.
Г) Бізнес процес повинен описувати я, а він, так і бути, незважаючи на свою зайнятість, мені допоможе, коли у нього буде час.
Я не міг відмовити собі у задоволенні дослухати Лисянського до кінця. Практично на самому початку розмови я зрозумів, до чого він хилить, і мені було безумно цікаво, як же він все обґрунтує. Коли представляється можливість, я вивчаю подібних типів – ворога треба знати в обличчя. Отож, я помітив, що у таких людей є одна вкрай корисна нам риса, що, якщо ви здатні спостерігати та називати речі своїми іменами, допомагає швидко виводити їх на чисту воду: люди, подібні до Інокентія Олександровича, завжди вважають себе самими розумними.
А ще я люблю спостерігати, як змінюються вирази їхніх облич і поведінка, у міру того як вони виявляють, що звичні способи на мені не спрацьовують. Спочатку тон Лисянського був поблажливим – знаєте, досвідчений товариш прийшов допомогти менш досвідченому колезі. Але у міру того, як моє обличчя ставало все більш твердим, його мова ставала усе менш упевненою.
– Марат Рашидович, як ви дивитеся на таку пропозицію? – уже запобігливо закінчив Лисянський.
Я зробив максимально холодне обличчя:
– Інокентій Олександрович, коли я давав на це завдання тиждень, Ви заявили, що вам досить і одного дня. Однак, обіцянку ви не виконали. Ви бігали від мене весь тиждень. Я правильно Вас розумію – тепер ви пропонуєте мені ЗРОБИТИ ВАШУ РОБОТУ ЗА ВАС?!
– Я… Е…Ви не так….
– Інокентій Олександрович, завтра відбудуться збори робочої групи. Будьте так люб’язні, або надайте на неї опис ваших дій, або повідомте власникові, що ви відмовляєтеся або не здатні виконати дане вам доручення. ВСЕ, розмова закінчена. У мене багато роботи. У вас, думаю, теж».
На збори робочої групи Лисянський приніс якусь писульку, що навіть віддалено не відповідає вимогам завдання. Звичайно, я максимально загострив на цьому увагу, пройшовся по кожному пункту даного «документу» і посилено потоптався на його авторитеті. Я зробив це не з бажання нашкодити. Я переслідував дві мети: перша – продемонструвати власникові, що «не всі ті легіонери, хто у рот тобі заглядає». А друга – продемонструвати щирим легіонерам, що система, що ми впроваджуємо, сама видавлює ледарів і підлабузників, показуючи власникові, хто у компанії насправді «Гагарін».
Як показало майбутнє, це мені вдалося. Керівники стали допомагати більш активно, що називається, не за страхи, а за совість. А власник – тому і власник, що розумний таздатний учитися.
На наступній планерці відбувся такий діалог. Бос:
– Інокентій Олександрович, де проект договору?
– Усе готово, мені повинні були скинути поштою, я просто не дочекався, тому що на планерку поспішав.
– Це важлива справа. Тому ми не будемо тримати Вас, ідіть і принесіть. Вам же п’яти хвилин вистачить?».
Лисянський бадьоро вискочив з кабінету, а через п’ять хвилин повернувся ні з чим:
– Ви знаєте… їхній начальник відділу… терміново виїхав.
Топ-менеджери ховали посмішки, а через день Лисянського вже не було в компанії.

Висновок: ніколи не купуйтеся на лояльність, виражену на словах. Завжди дивиться тільки на результат.

Автор Марат Саид-Галиев, за матеріалами hrm.ru


© ГК "ФінІнКом" 1999-2019 FIRM.UA - рішення для бізнесу